Гори кличуть!

Гори кличуть…, а значить треба їхати)

І тому, почувши їх заклик, з 21 по 26 серпня Вінницька спільнота ФМ вирішили виїхати в Сколе, щоб відпочити і, так би мовити, ще схопити літо за хвіст, яке уже, здавалося, утікало від нас, і ховалося за рогом наших мрій і сподівань.  

Сколе – це місто у Львівській області, оточене горами Карпатами та обмежоване річкою Опір, тож краєвиди там чудові, навіть не сумнівайтесь! Тому, як тільки замайоріла можливість виїхати кудись, щоб відпочити наприкінці літа, то багато хто вирішив скористатися цією можливістю. На жаль, не у всіх це вийшло, тому наша “компані” складалась лише з осіб Вінницької спільноти ФМ. Ну, що ж, відпочинок у досить сімейному колі нам був забезпечений стовідсотково!

Подорож розпочалася не відразу, бо довелось вичікувати прибуття нашого потяга аж на півтори години. Та, здається, ми не сумували. Хмм…, чи то мені лише так здається?!  Хоч ми трохи і понарікали, що цей час могли б використати якось корисніше для себе, наприклад, поспати. Проте зрозумівши, що контакт з подушечкою і диванчиком нам не світить, згадали про гру, яка завжди виручає. Ну що? Є контакт?))

Потяг нарешті приїхав і наша подорож розпочалася. Перша зупинка – наша, а не потяга, бо його, на щастя, уже остання – місто Львів. Ранкова кава, бутерброди і спонтанний запальний танець – хіба може щось ще краще пробудити і надихнути на нові пригоди сьогодні?

А далі знову в дорогу. Дві години в автобусі – і ми на місці. Здоров, Сколе, ми вже є! 

Крім зустрічі з горами, я чекала ще вечірньої зустрічі з каміном. Бо ж пів року не бачились! Один…, два…, три… – і він горить завдяки вмілим рукам «наших» мужчин. Хех, хтось, можливо, скаже, що вогонь я можу знайти і вдома. Ой, та можеш, усе можеш і навіть можеш запалити газову плиту на чотири конфорки й насолоджуватись синіми вогниками, але ж очевидно, що все це буде не те. Уяви, що ти сидиш у дерев’яному будинку біля каміна, хоч із твого вікна вже не видно гір, але все ж їх відчуваєш і знаєш, що вони тебе оточують, та це зігріває в 10 разів більше, і не лише тіло, а й душу… Лише шкода, що ХТОСЬ забув малинове варення вдома, такий чайок я б точно там попивала)))

Ще перед виїздом ми дізналися, що погода не обіцяє бути сонячною, а навпаки – похмурою і дощовою. Але це нас не зупиняло, адже ми довіряли Богу і знали, що яка б погода не була, Він попровадить нас там, де ми є. Попросивши про молитву у наших братів та сестер і заручившись їх підтримкою, ми сповнились надією й довірою до Бога та вирушили на зустріч пригодам. Не можна сказати, що погода раптово перемінилася й стала чудова та сонячна. Це не так. Проте вона була саме такою, як потрібно.

 Не все проходило так, як планувалося, і ми не підкорили удруге, а хтось вперше, гору Парашку. Все ж наша поїздка поповнилась новими перемогами та новими досягненнями.

Бог супроводжував нас постійно і це насправді було помітно. Він приходив навіть в переміні погоди. Якщо вночі йшов дощ та ніщо не вказувало на сонячний день, то пізніше однак виходило сонце, і саме тоді, коли виходили ми. Він супроводжував нас так звичайно, безпечно, тримаючи над нами свою люблячу руку. Здається, що у цій подорожі ми не лише відпочивали, але й збирали плоди нашої формації, адже на наших зустрічах ми вчимось помічати Бога та Його дію в нашій щоденності, а у цій подорожі Він постійно перебував і діяв серед нас.  

Господь приходив то сонячним днем після дощової ночі, то дощиком, коли хотів нас десь затримати, щоб дати сонце і просушити перед нами дорогу. Він затримував для нас електричку і додавав мудрості та відваги тим, хто цього потребував. Також Отець познайомив нас з однією хорошою людиною, гостем із Кракова, якого звали Ян. Ми з ним добре потоваришували, й він став для нас справжнім Даром. Саме Яник знаходив гори там, де, здавалося, нічого немає, та простий шлях до них. Цей хлопчина став справжнім свідченням того, яке диво може зробити Бог в житті кожного. До речі, більшість дуууже гарних фото теж його рук справа, за що ми надзвичайно вдячні! 

Загалом поїздка видалась на славу: ми насолоджувались величністю та красою гір, неперевершеними краєвидами та просто тією атмосферою, яка царює навколо. Наші ніжки відчували прохолоду гірських струмків та водоспадів, красою яких все ж краще насолоджуватись, стоячи на березі, бо було трохи прохолодно) І врешті-решт, ми просто добре провели час разом.

Уже в дорозі додому ми обговорювали поїздку й ті дива, які з нами сталися – пальців на руках бракувало. Боже провидіння йшло попереду, адже скільки всього мало відбутися перед цим, щоб наша поїздка виявилась саме такою.

Насправді Бог передбачив дуже багато, як і присутність кожного з нас, бо всі внесли щось особливе в цю поїздку. Але найголовніше, що Бог дав нам добру формацію, аби могли це все побачити й пережити.

 Насправді, дякуємо й прославляємо Бога в нашій поїздці. Дякуємо за можливість наприкінці літа побувати в горах, відпочити, набратися сил, а від’їжджаючи почати знову сумувати за ними: за місцем, де господар дуже гостинний і з радістю завжди нас приймає й ділиться усім, що має; за місцем, де серце знаходить спокій, а мріям немає меж; за місцем, де не поглянеш, бачиш гори навколо; за місцем, де хочеш сидіти біля каміна до тих пір, поки втома повністю тебе не здолає; за місцем, де не хочеш, щоб день закінчився, проте радієш, що завтра почнеться новий; за місцем, де на в’їзді в місто написане кредо «Жити й радіти»; за місцем, куди хочеться повертатися знову і знову.

Дякую Богу і кожному, хто став частиною цієї подорожі!

Будь прославлений, Боже, навіки!

P. S. Гори кличуть… Чуєш?

Анастасія Васильченко