Відновлення храму у Дніпрі і яку участь брали у цьому францисканці

У мальовничому місті Дніпро є дуже гарний храм, але він був таким не завжди. За радянських часів храм було відібрано у віруючих, у будівлі костелу було розташовано бібліотеку, міський комітет фізкультури та товариство спортивних лотерей. З 1992 року віруючі розпочали боротьбу за повернення храму. Багато років тривали судові процеси та переговори на різних рівнях, наавіть Папа Йоан Павло ІІ під час свого візиту в Україну піднімав це питання.

Всі усвідомлювали, що повернути храм буде дуже непросто, оскільки будівля костелу розташована на центральному проспекті міста. Деякі з парафіян сумнівалися в успіху цієї боротьби. Весь цей час, храм поступово руйнувався, фірма, яка незаконно його привласнила, розібрала дах, після чого дощі нищили стіни костелу.

Влітку 2007 року римо-католики почали активно протестувати проти подальшого руйнування будівлі храму. Біля костелу розпочали цілодобово молились віряни, на вулиці проводились меси, з’їжджалися католики з інших міст, і тільки у 2009 році, рішенням суду, римо-католики стали повноправними власниками споруди храму.

Деякі з нашої спільноти Францисканської Молоді в ті часи були ще малими дітьми, але пам’ятають розгорнуті палатки та Служби Божі на вулиці у будь-яку погоду…

Зараз костел повністю відновили, він носить назву на честь святого Йосипа Обручника. В парафію кожного року приходить все більше людей, утворюються нові спільноти… До речі щодо спільнот – цікаво, як Францисканський Орден Світських переживав той тяжкий період для всієї парафії.

Історичне фото храму м. Дніпро

Мене звати Діана, я світська францисканка. В час найактивнішої та найдраматичнішої боротьби за повернення храму св. Йосипа в Дніпрі належала до дніпропетровської спільноти Францисканського Ордену Світських.

Я вдячна Ісусу за те, що Він дав мені можливість стати не лише учасником історичних подій в житті дніпропетровської спільноти католиків, але насамперед стати свідком Його міці, свідком Його слави і перемоги. Воістину, на моїх очах здійснились слова Євангелія: «Нічого бо немає неможливого в Бога» (Лк 1, 34).

Початок боротьби за храм у червні 2007 року розгортався на наших очах. В ту першу ніч, коли один з парафіян побачив двері храму відчиненими, було вирішено залишитись в ньому для чергування, щоб ніхто не міг підпалити будівлю чи зробити іншу шкоду.  Невеличкою групою парафіян разом з настоятелем бр. Казимиром Гузіком ми адорували Ісуса в Пресвятих Дарах. Сумно було бачити Дім Отця напівзруйнованим, понівеченим, розшарпаним  «власниками», з величезною купою сміття.  Ніхто не знав, що робити далі. Ми слухали пастиря, якого Господь нам поставив. Було прийнято рішення не залишати храму і встановити чергування.

Сьогодні, згадуючи той час, коли згідно розпізнаної настоятелем Божої волі ми розпочали стояти біля храму вдень і вночі, не відходячи від нього ні на мить, я розумію, що це була дія Божої благодаті. Тільки Господь давав силу не спати багато ночей підряд, чуваючи молитовно на сходинках сплюндрованої святині. Тільки Господь тримав над нами Свої руки, захищаючи від небезпеки і погроз з боку самовпевнених «власників», які мали людську перевагу, вплив та силу і були справжнім Голіафом, проти якого виступив маленький Давид, яким була на той час невеличка спільнота дніпропетровських католиків. Особливим моментом Божої дії для мене став прояв солідарності людей, серед яких були мої брати і сестри – світські францисканці, учасники Францисканської Школи Євангелізації, які, почувши про початок духовної боротьби за храм в Дніпрі та залишивши свої справи та домівки, не вагаючись, приїхали з різних куточків України, щоби об’єднати зусилля у боротьбі за Божий Дім. Тоді перед храмом, на головній вулиці Дніпра, з’явились намети з надписами «Київ», «Житомир», «Хмельницький», «Кривий Ріг»… Це була велика підтримка для місцевої спільноти, які відчули, що Господь не залишає їх, що вони не самотні у своїй боротьбі за справедливість. Особливими були також моменти, коли ми відчували підтримку Церкви в особі наших добрих пастирів, насамперед єпископа Станіслава Падевського, Яна Собіло, Мар’яна Бучека, інших єпископів, братів капуцинів…

В моїй пам’яті назавжди залишаться картини безперервної молитви і чування, які нагадували тоді безкінечну Гетсиманську ніч, сповнену тривоги.  Храм був для нас не просто знищеними часом і безжальними людьми стінами. Ми дивились на нього як на Живого Христа, приниженого і страждаючого. Весь цей час став для нас Хресною Дорогою, яку ми проходили разом з нашим Господом. Найболючішою подією для всіх нас стало знищення перекриття, коли з гуркотом балок, що падали з тріском вниз, здавалось, руйнувалась остання надія. Це був момент, коли ми з разом з Ісусом, дивлячись в очі найманих людей, що виконували наказ руйнувати святиню, чуючи їхні насмішки і глузування, могли молитися: «Прости їм, Господи, бо вони не знають, що чинять…». Був також болісний момент, коли було зламано розп’яття, яке супроводжувало нас протягом всієї нашої духовної боротьби. Проте, не дивлячись на всі зусилля  зла знищити віру і уповання в наших серцях, Господь робив чудо перемоги – спочатку в наших душах. В той час, коли кам’яний храм нещадно руйнувався на наших очах, Ісус невидимим чином будував храми наших сердець – будував нашу спільноту – спільноту Божих дітей, які йдуть за Своїм Пастирем.

Ісус сказав св. Франциску: «Йди і відбудуй Мій Храм!». Для нас, світських францисканців, всі ці події стали закликом до відбудови духовного храму нашої, а також парафіяльної спільноти. А також чудовою нагодою своїм життям, вірним триванням біля нашої святині, вдень і вночі, в морози і спеку, проголошувати Христа мешканцям міста.

Вигляд з зовні. Сучасність

Дуже знаковим для нас стало чудесне відкриття фресок, які з’явились на внутрішніх стінах костелу, коли дощі і сніги почали проникати всередину крізь отвір зруйнованого даху і змивати товсті прошарки вапняної побілки. Нашим очам відкрилось справжнє послання Отця: одна з проявлених фресок представляла Доброго Пастиря, за яким йдуть діти, а їхню шеренгу замикала Жінка – напевно, Пречиста Марія. Під фрескою був надпис: «Блаженні чисті серцем…». Це послання було насамперед для нас, тому що через пастиря, якого Бог нам дав, Він нагадував нам постійно про те, щоб ми мали чисті серця, вільні від ненависті і образи на наших кривдників, щоб ми завжди заступались за них перед Богом, вимолюючи для них і для себе дар навернення.

Напевно, до кінця життя в моєму серці буде бриніти вдячність за те, що Господь учинив для нас, особливо коли кожного разу чую пісню «Відкрийте двері для Христа» та «Христос воскрес!» Ми співали їх на кожній Службі Божій перед неповернутим Храмом.  Якою ж була радість, коли в серпні 2009 року двері Храму дивним чином знову відкрились! Ми знову зайшли всередину Дому нашого Отця. І небо, яке дивилось на нас крізь зруйновану стелю, звіщало не про поразку Божого Сина на хресті, а про надію Воскресіння, про перемогу Бога над смертю, над розпачем і безвихідністю. Дуже запам’яталась мені фігурка Воскреслого Христа на купі сміття. Запам’яталось францисканське паломництво до дніпропетровського храму на Успіння Пресвятої Богородиці у 2009 році, коли знову з усієї України зібрались брати і сестри, щоби прославити Бога за Його незбагненні діяння. Для Бога немає нічого неможливого. Маленький Давид переміг нездоланного Голіафа. Рішенням суду храм було повернуто вірним. «Нічого бо немає неможливого в Бога» (Лк 1, 34)!

Автор: Шендрик Марія

Свідчення: Зав’ялова Діана