“Хто може мені заборонити молитися?” або Переслідувана Церква у Казахстані

Значна кількість населення католицького віросповідання з’явилась у Казахстані в ході насильницького переселення поляків і німців із прикордонних районів УРСР у 1936 році. Депортувались цілі села із районів Житомира,  Кам’янця-Подільського, Проскурова, Бердичева і Вінниці. Після початку Другої Світової війни, в 1940-41 рр. НКВС виселило тисячі поляків із районів Західної України, приєднаної до СРСР. Але депортованим заборонялось визнавати свою віру. Попри переслідування та атеїстичну ідеологію, бажання віри і духовного життя у віруючих не згасли: протягом майже цілого півстоліття вони мали так звану “катакомбну церкву” або “церкву мовчання” – тобто таємну віру і збори в домівках.

У розвитку цієї церкви важливою особою є о. Владислав Буковинський, який в 2016 році був беатифікований. Народився він 4 січня 1905 року в Бердичеві. У 1920 році сім’я Буковинських виїжджає до Кракова. Здавши екстерном іспити на атестат зрілості, у 1921 році Владислав Буковинський поступив на навчання на факультет права (потім перевівся на факультет теології) Ягеллонського університету. У 1931 році отримав священицький сан. Багато разів його арештовували та мали розстріляти, але кожного разу Бог рятував його від кулі. В 1946–1950 рр. отець Владислав потрапив до челябінських таборів. Незважаючи на заборони завжди мав із собою статуетку Богородиці та співав Марійні пісні. Табір став для нього амвоном, з якого він навчав любові до Бога та примирення з ближнім. Він часто повторював: «Віра розбиває стіни».

Владислав Буковинський повністю відбув термін ув’язнення але випробування не закінчились і його відправили у заслання до Караганди. Так як основним місцем душпастирського служіння священика Владислава Буковинського була Караганда, то на основі його спогадів можна побачити і те, як відбувалося формування і розвиток Караганди як центру католицької віри в СРСР. Храму як такого не було: “…віруючі збирали пожертвування, купували будинок, робили вівтар. Після цього церква освячувалася і в ній таємно проводилися Богослужіння. Парафіяни постійно прибирали і намагалися прикрашати свою церкву…”. Одного дня в Караганді, коли він служив Святу Месу, приїхала міліція та заборонила продовжувати службу. Він попросив вийти тих, хто хотів, але ніхто не пішов. «Якщо він не боявся, – підсумовує свідок,- то й ми не боялися». Сам факт нехай навіть і недовгого існування цих «церков» свідчить про те, наскільки жива була віра в народі і якою великою була жага віруючих до відродження релігійного життя. У 1955 році він отримав повідомлення про те, що може повернутися на батьківщину, проте отець Буковинський відмовився. «Залишаюся тут, — сказав він, — тому що мушу нести вірним релігійну розраду. У Польщі багато священиків, а тут їх немає». Отець об’їздив не тільки значну частину Казахстану, але й Узбекистану та Таджикистану – всюди, де були спраглі душі. Храмів не було, Меса була заборонена, тому отець був змушений підпільно служити по домівках вірних католиків: поляків, українців, німців, росіян. Свої спогади Владислав Буковинський написав під час короткого перебування в Польщі в 70-тих рр..  Христос казав любити і молитися за своїх ворогів – так робив і о. Владислав: у його спогадах немає й краплі ненависті по відношенню до переслідувачів. В 1974 р. стан його здоров’я погіршився. Очевидці розповідають, що навіть лежачи в ліжку, отець Владислав продовжував сповідати. Помер він 3 грудня 1974 року, тримаючи в руці розарій. Отець Владислав був неймовірно працьовитий, простий і нічого не прагнув для самого себе. Богу і людям він присвятив все своє життя, яке дійсно – ціла епоха в історії католицької церкви Казахстану. Одного дня він написав: «Моє щастя полягає в щасті інших». Отець Буковинський залишив нам послання радості, братерства і надії. Він повторює нам слова святого Павла: «Хто нас відлучить від Христової любові? Я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі нашім». Владислав Буковинський був особистим другом Папи Йоана Павла II, який під час свого візиту в Казахстан у 2001 році, сказав: «Першим джерелом інформації у Казахстані був для мене отець Буковинський». У посланні до міжнародного симпозіуму  Папа Римський Йоан Павло ІІ писав так: «… Отець Буковинський ніколи ні про що не просив для себе крім молитви. Він завжди був готовий зробити все, що могло підтримати в вірі і терпінні тих, кого Господь довірив його опіці. Я захоплююся його самовідданістю і душпастирським запалом. Він не боявся ні перешкод, ні тюрем, бажаючи лише одного: щоб народ Божий міг користуватися його служінням».

Через те що священиків було мало і їх постійно арештовували, дуже багато в збереженні віри залежало від самих віруючих, від їх здатності та бажання зберегти духовність. Однією лише молитвою жили десятки тисяч віруючих католиків по всьому Казахстану. Основним центром релігійного життя віруючих були молитовні групи, а головними фігурами, у відсутності священиків, стали прості, побожні жінки-матері та бабусі, які керували цими групами і здійснювали в екстремальних умовах основні релігійні обряди.

Усвідомлюючи, що повноцінне життя у вірі не можливе без святих Таїнств, віруючі стали вдаватися до екстреного скоєння основних церковних Таїнств. Як уже згадувалося, там, де десятиліттями не було священика, основні релігійні обряди відбувалися світськими особами, зазвичай побожними жінками-католичками старших вікових груп. Вони хрестили дітей, перед ними вступали в шлюб пари, які  приносили свої подружні обітниці. Жінки проводили і обряд поховання. Це було характерно для всіх населених місць, де проживало по кілька десятків католиків.

Молитві Розарію Католицька Церква в усі часи надавала першорядне значення. Десятки тисяч мучеників за віру і сповідників  черпали сили саме в цій молитві. Це був їхній шлях до Бога через Пресвяту Богородицю Діву Марію. У в’язницях і засланнях розарій часто майстрували з підручних засобів: для шнура використовували нитки одягу, намистини і хрест ліпили зі шматочків хліба. Якщо не було навіть цього, то молилися, використовуючи пальці рук: «У мене не було ніякої іншої можливості, як тільки використовувати мої десять пальців, щоб взивати «Аве Марія»» – говорив о. Йосип Свидницький, що був багато років ув’язнений у в’язниці.

Період з 1936 до 1991 року в СРСР позначений слідами крові, пролитої тисячами людей. Вони перенесли старі та нові форми переслідування, на них експериментували ненависть та ізоляцію, насильство і вбивство. В святинях, у концтаборах невинні платили кров’ю лише за те, що вони «віруючі й належать до Католицької Церкви». Як стверджував Папа Римський Йоан Павло II під час свого апостольського візиту в Україну у червні 2001 р., територія колишнього СРСР є «пам’ятником тисячам християн ХХ століття».

Переслідування за віру – це не найбільша небезпека. Велика небезпека – це ізоляція дітей та молоді, позбавлення можливості пізнати Бога. Спогади Владислава Буковинського свідчать про те, наскільки важливою була і є молитва: «Насильство теж має свої межі. Хто може мені заборонити молитися? Дійсно, молитися можна завжди і скрізь, було б бажання. Тіло можна закрити і навіть цілими роками тримати в одиночній тюремній камері, але не можна зв’язати душу, яка і звідти знайде пряму дорогу до Бога».

Автор: Бігус Анна